“Тіні забутих предків” стислий зміст повісті ви можете прочитати за 10-15 хвилин.

“Тіні забутих предків” короткий зміст

Іван був девятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Іванко любив бігати у гори, в ліс, йому було там затишно. У сім років він умів знаходити цілюще зілля, розумів, про що співають птахи. Йому вже дали перше відповідальне завдання – пасти корів.

Вдома, у родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. На його пам’яті вже двічі коло хати трембіла трембіта, оповіщаючи про смерть: раз, коли брата Олекса роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли брат Василь загинув у бійці з ворожим родом. Це була стара ворожнеча між їхнім родом та родом Гутенюків. Хоч усі кипіли злістю, але ніхто не міг розповісти звідки пішла та ворожнеча.

Їхня родина була невелика: старі двоє та п’ятеро дітей. Решта 15 спочило на цвинтарі.

Незабаром Іван побачив зустріч ворожих родів. Вони вертали додому з храму. Раптом зчинився тиск. Як кремінь і криця стояли роди Гутенюків та Палійчуків. Іван теж кинувся у бійку. Біля воза побачив мале дівча. Подумав, що напевно то Гутенюкова дівка, ударив її в лице. Вона почала тікати, Іван зловив її, шарпнув за пазуху та розідрав. На землю впали нові кісники. Він їх видер та кинув у воду. Дівчина витягла цукерку, половину вкусила, а другу подала йому. Він узяв. Тепер вони сиділи рядочком, вона розповіла йому, що зветься Марічка, що пасе вівці.

Другого дня по бійці помер старий Палійчук. Тяжкі часи настали в родині по смерті господаря. Але в Івановій пам’яті татова смерть жила не так довго, як знайомство з дівчиною. Він стрівся з нею, коли вона пасла ягнята. Вони пасли тепер їх разом, не раз губили овечки.

Коли старшими стали, забави були вже інші. Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний. Марічка теж була вже готова віддатись. Сходилися вже тепер коло церкви або десь в лісі, щоб старі не знали, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флояру.. вона давно вже була Іванова, ще з 13-ти літ. Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу – все було так просто, що жодна нечиста думка не засмітила їй серця. Щоб не завагітніти, за поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить.

Однак не все так складалося, як думав Іван. Ґаздівство його руйнувалося, вже не було чого усім робити і треба було йти в найми. Пішов у полонину. За горбком, у долині він знайшов намет, в якому жили вівчарі. Вийшов ватаг і розповів, що Іван має робити.

За своє літування у полонині Іван зазнав немало пригод. Часом бив на полонині грім. У петрівку випав сніг – три дні не сходив. Потоваришував з Миколою – сирота, виріс у полонині, любив оповідати казки. Коли Микола занедужав, то Іван замість нього пильнував ватри. Так літував Іван у полонині, аж поки вона не спустіла.

Хлопець поспішав додому, але не застав Марічки. З а день до його повернення, забрала її вода. Несподівано заскочила повінь, вода збила її з ніг і понесла поміж скелі. Не могли її врятувати.

Іван не вірив. Пішов вздовж річки шукати тіло, і все-таки в одному селі знайшов. Його вже витягли, але він не впізнав Марічки. Великий жаль вхопив Івана за серце. Він щез. Люди думали, що загинув. Шість років не було, аж раптом з’явився. Незабаром оженився. Його Палагна була з багатого роду, здорова дівка, з грубим носом й волосатою шиєю. Поглядаючи на овечки, на корови, - Іван не журився, тепер він мав коло чого ходити. Як дитина для мами – такою була для нього худібка. Палагна йому допомагала. З неї була добра ґаздиня.

З ними сусідив Юра. Про нього казали, що він богує. Він був мольфар, його боялися, але потребували всі. Найгірше докучала їм Химка, яка вечорами перекидалася у пса та лазила по загородах сусідських.

Скільки клопоту було в Івана, він не мав навіть коли спам’ятатись. Ґаздівство потребувало вічної праці. Але часом, коли дивився на ліс, то чувся йому голос Марічки.

Чи кохав він Палагну – ніколи про це не думав. Він ґазда, вона – ґаздиня. Вони їздили разом до міста чи на храм. Так йшло життя.

На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої, обкурював ладаном хати й кошари. Разом з жінкою загинали коліна, благаючи Бога, щоб припустив до вечері всі душі. І коли так молились, Іван був певен, що за плечима у нього плаче Марічка. І Бог давав приплід. Палатна вічно заклопотана була своїм ворожінням. Так йшло життя.

Завтра велике свято – теплий Юрій. Палатна прокинулась, щойно почало світати, роздяглася, пішла до дверей, ступала по мокрій траві, думала, що цього ніхто не бачить, щоб не пропало її ворожіння. Юра-мольфар стояв і дивився на неї. Вона хотіла втекти, але не могла. Він був вже близько, вона крикнула та побігла до хати. Щоб вона потім не робила, мольфарів погляд її в’язав.

Минуло 2 тижні, а Палагна не говорила Іванові про зустріч З Юрою. Іван став байдужим, помітно схуд. Думка Палагни все частіше зверталася до сусіди.

Одного дня на небі збиралися хмари, Юра їх поганяв, заклинав грім. Йому це вдалося, але Юра впав на землю і важко дихав, потім наче уві сні побачив, як до нього біжить Палагна. Так вона стала його любаскою.

Іван дивувався, жінка стала щодня пишно вбиратися, часом щезала з дому, поверталася пізно, щодня пила з Юрою у корчмі, обіймалася з ним, не криючись. Іванові було байдуже, хоч одного разу бився за неї, але не зі злості, а так, для годиться, і то, коли люди звели – у корчмі.

Так само, як Палагна не трималася хати, так само марнів Іван, він навіть втратив охоту до їжі. Одного разу, проходячи повз хату Юри, він почув голос Палагни. Юра тримав перед собою ляльку і тикав пальцями в неї. Іван зрозумів, що це вони на нього намовляли. Він пішов, не чуючи землі під ногами, загубив стежку…

Іван прокинувся, його будила Марічка. Він бачив її перед собою, але розумів, що то нявка. Йшов поруч з нею, боявся пустити її вперед, щоб не побачити криваву дірку ззаду у неї. Вона нагадала йому всі їхня дитячі забави. Все кудись щезло – турботи, страх смерті, Палагна і мольфар.

Прийшли на галявину. Враз Марічка здригнулася і стала, раптом зникла. Іван був сам, сум обняв його. Але ось з лісу вийшов якийсь чоловік. Він був без одягу, склав на живіт зарослі вовною руки, підійшов до Івана. Той упізнав його це був чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей від мавок: зловить їх та роздере. Вони почали танцювати. Через деякий час старий зник у лісі.

Але де була Марічка? Іван ще мав їй оповісти про своє життя. Він почав її шукати, доносився її голос, що кликав його. Раптом почув, що тягне його безодня.

Другого дня знайшли пастухи ледве живого Івана.

Сумно оповістила трембіта горам про смерть. Палатна поправляла полотно на мерцеві, дух воску підіймав з грудей до горла жалість. В одчинені двері вступали до хати все нові гості. Згинались перед тілом коліна. У хаті ставало тісно. Починалась забава. Одним за одним гості вставали з лавок та розходилися по кутках, де було весело. Про тіло забули. Тільки три баби лишились при нім. Молодиці липли до гри. Палатна не голосила більше. Вже було пізно і треба було прийняти гостей. Веселість все розпалялась. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготались. На подвір’ї розіклали вогнищу і справляли навколо нього веселі ігрища. Навіть старі приймали участь у забаві.

Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті. Під вікнами сумно ридали трембіти.

МИХАИЛ КОЦЮБИНСКИЙ (1864-1913)

ТЕНИ ЗАБЫТЫХ ПРЕДКОВ

«Иван был девятнадцатой ребенком в гуцульском семье Галійчуків». Еще ребенком он отличался от других: «...Иван все плакал, кричал по ночам, плохо рос и смотрел на неню таким глубоким, старческое умным зрением, что мать в тревоге одвертала от него глаза».
Те глаза будто видели что-то скрытое от других: «Смотрит перед собой, а видит какое-то далекое и не известно никому...» Мата с облегчением отпускала Ивана из дома, и он уходил в горы, в лес, где ему было уютно, где все было понятно и родное. Мать даже опасалась, не подменили ее ребенка: «Не «сокопилася» баба при злогах, не обкурила где-то дома, не зажгла свечи - и хитрая бісиця успела обменять ее ребенка на свое черт». Ибо сын лучше чувствовал себя среди природы, в лесу, чем в доме у людей. Мир казался ему сказкой, «полной чудес, таинственной, интересной и страшной». Иван семи лет «умел находить целебен зелье - одалеп, матриган и подъемник, понимал, о чем канькає коня [род коршуна], из чего восстала зозуля, и когда рассказывал о все же дома, мать неуверенно поглядывала на него: может, оно к нему говорит?» Знания о мире природы и мир человека как-то быстро стали ему доступны, понятны. «Знал, что в мире властвует нечистая сила, что арідник [злой дух] правит всем, что в лесах полно леших, которые пасут там свою маржинку [скот]: оленей, зайцев и серн; что там бродит веселый чугайстыр [мифическая лесная существо], который сейчас просит встречного в танец и раздирает нявки; что живет в лесу голос топора. Выше, по безводным далеких недеях [диких верхушках гор], нявки разводят свои бесконечные танки, а по скалам скрывается леший».
Когда мальчик подрос, его послали пасти коров. Там, на пастбище, Иван выучился от старших играть на свирели. И те обычные песни не удовлетворяли его - в нем жили другие мелодии, «неясны и неуловимы». Это была волшебная музыка родной природы: «Из-за ветви ели выглядели опечаленные горы, напоенные грустью теней от облаков, что все стирали бледную улыбку царинок [огороженных сенокосов близко к жилищу]. Горы ежеминутно меняли свое настроение: когда смеялась царинка, хмурился лес. И как трудно было всмотреться в то подвижное лицо гор, так трудно было ребенку поймать причудливую мелодию песни, поинтересовалась, тріпала крылышками у самого уха и не давалась».
Однажды Иван зашел далеко в горы и вдруг услышал ту вожделенную тихую музыку. Но кто же играл в этом безлюдном месте? Иван вернулся и скаменів: «На камне, верхом, сидел «тот», леший, скривил острую бородку, нагнул рожки и, закрыв глаза, дул в флояру». Иван хотел бежать - и не смог; хотел закричать - голоса нет. Но вот голос появился, а то леший вдруг пропал. Бросился Иван бежать вниз, и бежал, пока не упал без сил. Потом, придя в себя, Иван попытался повторить мелодию, но она долго не давалась. Но парень начинал еще и еще. И наконец «лесом поплыла чудная, не известная еще песня, радость вступила в его сердце, залила солнцем горы, лес и траву, зашумела в потоках, подняла ноги в Ивана и он... закружився в танце». Душа и сердце пели у парня. «На солнечном пятне полянки, что закралось в мрачное царство сосен, скакал беленький мальчик, словно мотылек порхал со стебелька на стебелек, а обе коровы - жовтаня и голубаня, просунув головы между ветвей, приветливо смотрели на него, жуя жвачку, и изредка звонили ему до танца». В лесу нашел Иван то, чего искал.
«Дома, в семье, Иван часто был свидетелем беспокойства и горя. По его памяти уже дважды круг их дома трембітала трембита, оповещая горам и долам о смерти: раз, когда брата Алешу роздушило дерево в лесу, а второй раз, когда браччін Василий, хороший веселый парень, погиб в драке с враждебным родом, иссеченный топориками».
Здесь не было покоя. Людьми овладели ненависть и злость. Старая вражда существовала между родом Палийчук, к которому принадлежал Иван, и родом Гутенюків. Никто уже не мог точно вспомнить, откуда пошла вражда, но и до сих пор все кипели злобой и рвением.
На самом деле семья Ивана была небольшая. Из двадцати детей выжили только пять, а остальные пятнадцать почило на кладбище возле церквушки». Все в семье любили ходить в церковь, особенно на храмовые праздники. Там можно было встретиться с дальними родственниками, а иногда и «пустить кровь» Гутенюкам. В эти дни Палійчуки надевали лучшую одежду, сідлали лошадей и горными тропами отправлялись в церковь. И тропы будто расцветали красными маками: то шли святочно убраны гуцулы.
Однажды, возвращаясь из храма, два враждующие роды встретились и произошла драка между Гутенюками и Палійчуками. Иван не понял, как оно произошло, и когда увидел, якупав его отец, «как підтята смерека», бросился в драку. В пылу драки ударил девчонка, «что тряслось от ужаса у самого телеги». Иван догадался, что это «Гутенюкова девка», и начала убегать, он догнал ее, шарконув за пазуху и разодрал рубашку. Оттуда упали не землю новые кісники, которые он бросил в реку. «Тогда девочка, вся согнутая, посмотрела на него исподлобья каким-то глубоким зрением черных матовых глаз и спокойно сказала:
- Ничего... У меня есть другие... имей лучше».
Так завязалась беседа, и девочка вынула конфету и поделилась ею с Иваном. Он помедлил, но взял. «Теперь они уже сидели рядышком, забыв о визг драки... а она повествовала ему, что называется Маричка, что пасет уже дроб"єта (овцы)... а взгляд ее черных матовых глаз мягко погружался в Иваново сердце...»
На второй день после драки умер отец Ивана, старый Палийчук. И тяжелые времена наступили в его семье. Но в памяти Ивана не смерть отца жила, а встреча с девочкой, что обиженная им безвинно, «полным доверия движением» дала ему половинку конфеты. Ивану очень хотелось снова увидеть Маричку. И он встретился с ней, когда пас коров, а она овцы. Поэтому они встречались каждый раз, пасуя овец и коров, и это была их тайна.
«Белые овраги, забившись в холодок под ель, смотрели глупыми глазами, как качались во мхах двое детей, звоня в тишине молодым смехом. Устав, они забирались на белое камней и страшно заглядывали оттуда в пропасть, из которой стремительно поднимался в небо черный призрак горы и дышал синевой, что не хотела тают на солнце. В расселине между горами летел в долину поток и тряс по камнях седой бородой. Так было тепло, одиноко и страшно в вековечной тишине, которую берег лес, что дети слышали собственное дыхание. Но ухо упрямо ловило и увеличилось до самых больших размеров всяких бы звук, что должен жить в лесу, и им порой казалось, что они слышат чей-то потайной ход, глухое буханье барды, учащенное дыхание уставших груди».
Так они росли среди потоков и лесов, чистые и наивные. Но детство прошло, и Иван «был уже парень, стройный и крепкий, как ель, мазал волосы маслом, носил широкий пояс и пышную кресаню. Маричка тоже уже ходила в заплітках, а это значить мало, что она уже готова отдаться». Они не пасли больше ягнят, а встречались только на праздник и в воскресенье. «Сходились возле церкви или где-то в лесу, чтобы стариня не знала, как любят дети враждебных родов. Маричка любила, когда он играл на флояре. Задуманный все, втыкал глаза куда-то за горы, как будто видов, чего не видели другие, прикладывал мережаный дудку до полных губ, и чудная песня, которую никто не играл, тихо спадала на зеленую отаву царинок, где выгодно послали свои тени ели». И казалось им, что на свете только две краски: «в зеленой - земля, голубой - небо». И среди этого зелено-голубого света лишь они двое. «Маричка обзивалась на груфлояри, как самочка до дикого голубя,- спеванками. Она их знала множество. Откуда они появились - не могла бы рассказать. Они, кажется, качались с ней еще в колыбели, хлюпались в купели, родившемся в ее груди, как сходят цветки самостоятельные по сенокосах, как ели растут по горам... Маричка и сама умела сочинять песни».
Поэзия Ивановых мелодий сплеталось с летучими стихами Маріччиних коломыек. Они полюбили друг друга. «Она давно уже была Иванкова, еще с тринадцати лет. Что же в том удивительного? Пасучі овцы, часто видела, как козел перчит козу или баран валит овцы,- все было так просто, естественно, как мир миром, что ни одна нечистая мысль не засорил ей сердца».
Маричка часто спрашивала, будут ли они в паре навсегда, ведь их семьи никогда этого не позволят. И Иван уверял, что и спрашивать родственников не будет, потому Маричка должна быть его. На танцах запропошував ее откровенно и «как на злость старину он на танцах размахивал телкой так, что аж предстали рассаживались».
Однако все складывалось не так, как думал Иван. Хазяйство его разрушалось, и надо было идти в батраки. «Должен идти в долину, Марічко,- тосковал он заранее». Маричка покорно соглашалась, хотя ей было очень грустно. И тот сумм выливала в співанках:
Ізгадай мне, мой миленький, Два раза в день. А я тебя ізгадаю Семь раз в час.
Она утешала сама себя, что обязательно будет смотреть на горы, то может, и увидит его: «Как муть тумана садиться на горы, я сяду да си заплачу, что не видно, где пребывает милый. А как в погожий реку зазоріє небо, я м смотреть, которая звезда над полонинков - поэтому видит Ваня... Только петь оставлю».
Но Иван советовал ей не терять веселости и петь. Обещал вернуться быстро. Он слушал ее песни и думал, что она засеяла спеванками своими и леса, и горы, и долины. Весь мир вокруг него звенит ее песнями. «Но придет пора, он вернет к ней, и она вновь соберет песни, чтобы было одбуть чем свадьба...»

Следовательно теплым весенним утром Иван пошел на пастбище. «Иван поднимался все выше.. ..Леса уступали место горным сіножатям, мягким и полным. Иван брел среди них, как по озерам цветков, нагибаясь время, чтобы закосичить кресаню [шляпу] пучком красной грани или бледным венком не-вістульки.
<... >
А тропинка вела все дальше... Здесь были тишина, великий покой природы, строгость и сумм.
<... >
Полонина! Он уже стоял на ней, на сей высокой луке, покрытой густой травой».
А в долине, покрытой от ветра, нашел Иван становлюсь [деревянный палатка для пастухов]. Здесь, среди гор, Иван вместе с другими должен был ухаживать за скотом, что ее сгоняли на лето сюда из разных деревень. Каждый знал свое дело и имел здесь свои обязанности. Мужчины относились к ним как к священным. «Тем временем костер розгоралась на полонине. Полным уважения движением, как древний жрец, подбрасывал ватаг к ней сухие ели и свежую хвою, и синий дым легко поднимался над ней...
Долина начинала свою жизнь живым неугасимым огнем, который должен был защищать ее от всего злого».
День угас, и Николай-спузар, что должен был все лето следить за костром, позвал пастухов ужинать.

«Какая же тото горная долинка весной веселая, как овечки в ню идут из каждого села!..»
Ватаг чутко прислушивался и как будто слышал, как сходятся стада скота сюда, на гору, как оживают горы віддихання и топота отар. И вот уже они здесь все. И тогда предводитель упал на колени и поднял руки к небу. «За ним склонились к молитве пастухи и люди, пригнали скотину. Они просили у Бога, чтобы овца имела горячее сердце, как горячий огонь, который переступала, чтобы Господь милосердный заступил христианскую скот на росах, на водах, на всех переходах от всякого бедствия, зверя и припадка. Как Бог помог собрать скот вместе, чтобы так помог всю людям отдать.
Добро слушало небо чистосердечную молитву, добродушно нахмурился Бескид, а ветер, пролетая дальше, старательно вичісував травы на пастбище, как мать детскую головку...»

Дни тянулись за днями в ежедневной работе, в трудностях овцеводческого жизни. И среди ежедневных забот вспоминает Иван Маричку. Как она поет еще свое песни?
«Ой, как будут овчары Белые овцы пасты, Будут мои песенки По кресаню класть...- вспоминается ему милый девичий голос, и он срывает цветок и закосичує ней кресаню». «Горный воздух прополоскало грудь, хочется есть. И как среди кармила! Стоишь здесь маленький, как бадилина в поле. Под ногами зеленый остров, что его обливают голубые воды далеких гор. А там, по суровым диких верхах, где-то в безводах, в безслихах, гнездится всякая мара, враждебная сила, с которой трудно бороться. Лишь одно - сокотися...» Медленно тянется время. За день Иван прочь утомляется. Но во сне приходит к нему Маричка. Он сам себе говорит, что это не она, но что-то его будто тянет за Марией. От сна он вдруг проснулся, услышав крик скота. Сердце его колотилось. И вот наконец трембита извещает, что кошары ждут овцы.

На полонине все собрались, чтобы выдоить овец и коз. Привычным движением Иван хватает овцу за хребет и тянет к себе более широкую подойник, что постепенно наполняется молоком. «Ивану руки беспрестанно мнут теплое овечье вымя, одтягають дойки, а в руках у него течет молоко пахнет туком и поднимает с подойники жирную сладкую пару.. ..Жалобно плачет мокрая отара по ту и другую сторону струнки, падают в загон обессиленные овцы, а густое молоко звонко журчит в подойник и затекает теплым ручейком аж за рукав».

«Опустели кошары. Тишина и пустота». Начинается новое действие - сыроварения. Ватаг склоняется над молоком, «розщобає медленно рукава и сам по локоть погружает в него свои голые, заросшие волосами руки. И так застывает над молоком.
Теперь должно быть тихо в стаи, двери заперты, и даже спузар не смеет бросят глазом на молоко, пока там творится что-то, пока ватаг колдует... Только по легкому движению жил на ватагових руках заметно, что внизу в посуде од-происходит что-то. Руки понемногу оживают, то поднимаются выше, то опускаются ниже, закругляют локти, что-то плещут, комкающими и гладят там внутри, и вдруг здна посуды, из-под молока, поднимается круглое сырово тело, каким-то чудом родилось. Оно растет, вращает плоские бока, купается в купели белой, само белое и нежное, и когда ватаг его вынимает, зеленые родовые воды звонко стекают в посуды». После этого открывают двери настежь и извещают трембитой, «каждый день закончился миром, щобудзйому удался, кулеша готова и струнки ждут новое молоко».

Много приключений испытал Иван тем летом. Раз будто видел, как с одинокой ели в лесу выступил какой-то человек и выбежали за ним серны, которых тот пас с помощью медведя. Иван показывал на то чудо другим, но никто ничего подобного не видел. «Часто негура [туман] заставал овцы в половине. В густой мгле, белой, как молоко, все пропадало: небо, горы, леса, пастухи.. ..Овцы седым туманом катились под ногами, а дальше пропадали и они.. ..Так они растеряли несколько овечек». Изредка к овчарам приходили люди из долины, рассказывали нехитрые новости сельского жизни. А вечерами они собирались у костра и «изголодавшиеся за лето без «челядини» [женщины], вели бесконечные масленые разговора».
Иван же звал Николая и просил его рассказать какую-нибудь сказку, ибо много их знал. Так Иван коротал ночи.

Николай заболел, и Иван вместо него бодрствовал костра, варил для всех кулеша. И сердце его неспокойно. Обсели его печальные думы, тяжелые сны, в которых ему никак не встретиться с Марией. Потому что «в тот момент, когда Иван вот-вот должен услышать мягкое тело Марии на груди, из леса выходит с рыком медведь, а белые овцы мечутся в сторону и одділяють его ед Марички». Иногда же так Ивану становилось плохо середтиші, холода и одиночества, что казалось, будто «что-то большое, враждебно душит его, ся затвердела тишина, равнодушный покой, сей сон небытие». А однажды он услышал тихий голос: «Ива-а!» Так звала его Маричка. «Маричка? Где она взялась? Пришла на пастбище? Ночью? Заблудилась и зовет?
Или, может, ему причулось? Нет, она здесь». Он побежал напрямик туда, откуда слышался голос, и застыл над пропастью вокруг туман. То был ее голос?

Работал Иван на пастбище, пока и вовсе не опустела. Разобрали хозяева скот, «одтрембітали свое трембиты, лежат стоптанные травы, а ветер осенний заводит над ними, как над мертвецом ».

«Недаром Иван спешил с полонины: он не застал Марички живой. За день перед сим, когда брала Черемош, взяла ее вода. Неожиданно заскочила наводнение, моти габи [волны] сбили Маричку с ног, бросили затем на гоц [во-допад] и понесли между скалы в долину. Маричку несла река, а люди смотрели, как крутят ею габи, слышали крики и мольбы не могли спасти».
Иван этому не поверил. Он думал, что это выдумки Гугенюків, что признались об их любви и спрятали от него Маричку. А когда все начали утверждать водно то же, пошел искать берегом ее тела. Должно же где-то ее прибить. В одном селе нашли какое-то тело, но Иван не мог узнать в нем Марички - оно было стерто летним камнями, распухло и посинело.
Тогда большое сожаление охватило Ивана. Он хотел и себе прыгнуть со скалы в «крутіж». Но потом возненавидел реку настолько, что закрывал уши, чтобы не слышать ее неверного шума, «что принял в себя последнее дыхание его Марички». Он бродил по горам, не темлячи себя от тоски. Так пробыл в лесу долго, питался ягодами и водой из ручьев. «Спустя исчез - люди думали, что он погиб из большого сожаления», девушки даже песню сложили об их с Маричкой любви.
Но через шесть лет Иван вдруг появился. «Худой, зчорнілий, много старший ед своих лет, но спокойный. Рассказывал, что пастушив на венгерской стороне. Еще с год так походил, а затем женился. Надо же было ґаздувати». Иван после свадьбы выглядел даже довольным. «Его Палагна была с багацкого рода, фудульна [гордая, надменная, высокомерная], здоровая девка, с грубым голосом и воластою шеей».
Любила она богатый, пышный наряд, но была добрая женщина и помогала в ежедневных заботах мужчине. Иван же получил возможность работать круг скота: «Теперь он имел круг чего ходить. Не был жадным богатства - не на то гуцул жие на свете,- именно забота маржинки сповняло радостью сердце. Как ребенок для мамы - такой была для него скот». А главное - и мысли его были заняты скотом: то он беспокоился о сено, то о защите скоты от зверя, от ведьм. Везде была опасность. А более всех им досаждала соседка Хима: «Чего она только не вытворяла, та родимое ведьма! Поставлялось в полотно, белело смерком под лесом, полз ужом или катящаяся холмами прозрачным клубком. Спивала, наконец, месяц, чтобы было темно, как идет к чужого скота. Не один клялся, что видел, как она терницю доит: забьет у нее четыре колья, словно вымя,- и надоїть полную подойник».
А с другой стороны соседом был Юра, про которого говорили, что он богує. «Он был как бог, знающий и сильный, тот градивник и мольфар [злой дух, колдун]. В своих сильных руках держал силы небесные и земные, смерть и жизнь, здоровье маржинки и человека, его боялись, но нуждались все».
Как защищать скот в таких обстоятельствах - это был ежедневный хлопоты Ивана. Он работал, не поднимая глаз от земли. Потому что когда поднимал глаза, то самая маленькая зеленая царинка сразу же напоминала ему Маричку. В душе его вновь звучал забытый голос:
-Ізгадай мне, мой миленький,
Два раза в день, А я тебя ізгадаю Семь раз в час...
Тогда Иван бросал все и где-то пропадал. Палагна сердилась на него, и он ей ничего не объяснял. А вину чувствовал, разве что перед скотом: «Приносил ей хлеба или комок соли. С доверчивым рыком тянулась к нему его біланя или голубаня, выдвигала теплый красный язык и вместе с солью лизала руки. Влажные блестящие глаза приветливо смотрели на него, а теплый дух молочного вымя и свежего навоза снова возвращались утраченный покой и равновесие».
Жизнь его тесно сплелось с жизнью скота. Он чувствовал что-то отцовское по отношению к ягнят, коров. «Любил он Палагну? Такая мысль никогда не занимала его головы». Иван был хозяином, Палагна - доброй гад-зинею, и хоть не было у них детей, так была скот - чего еще надо?
Палагна стала еще полнее и краснее, носила богатые платки и столько ожерелья на шее, что зависть переполняли соседских женщин. Вместе Иван и Палагна ездили и к городу, и к церкви. «К ним тоже приезжали честные люди в гости... Заседали за кружевной стол, тяжелые в своей овечім наряде, и потребляли вкупе свежую кулеша и гуслянку острую, от которой облазил язык.
Так шла жизнь.
Для работы - будни, для гадания - праздник».
На свят-вечер Иван всегда был в дивнім настроения. Во всех его действиях было что-то священное, как будто мессу служил. «Клал Палагні живой огонь для ужина, стелил сено на стол и под столом и с полной верой рычал при том, как корова, блеяв овцой и ржал лошадью, чтобы велась скот. Обкурював ладаном дом и кошары, чтобы одігнати зверя и ведьм, а когда красная от суеты Палагна среди курева того ознаймляла наконец, что готовы все двенадцать блюд, он, прежде чем засесть за стол, нос тайную вечерю скоту. Она первой должна была попробовать голубцы, сливы, боб и логазу, которые так старательно готовила для него Палагна. Но это было не все. Еще надлежало закликать на тайную вечерю все вражеские силы, перед которыми берегся за целую жизнь.
Брал в одну руку с блюдом миску, а в другую топор и выходил на улицу. Зеленые горы, одевшись в белые гугле [род верхней одежды у гуцулов из белого сукна], чутко прислушивались, как звенело на небе золото зрение, мороз сверкал серебряным мечом, потинаючи згуки в воздухе, а Иван протягивал руку в сю скованную зимой безлюдность и звал на тайную вечерю к себе всех чорникнижників, моль-фарів, планетников всяких, лесных волков и медведей. Он звал бурю, чтобы была ласковая прийти к нему на сите блюда, паленые водки, на ужин святую, но они не были добры и никто не приходил, хоть Иван упрощал трижды. Тогда он призвал их, чтобы не появились никогда,- и легко вздыхал».
В этот вечер они приглашали к ужину души умерших, что пропали, погибли в воде, о которых никто не знал, и поэтому они ждали только вечера святого, чтобы кто о них вспомнил. Прежде чем сесть, продували скамью, чтобы не привалить какую-то душу. Иван, молясь, был уверен, что за плечами у него стоит Маричка и плачет, склонившись. А ночью, проснувшись, Иван будто слышал, как сам Бог спрашивает у скота, хорошо относится к ней хозяин, кормит, хорошо следит.
Палагна относилась к гаданию сугубо практически: оно должно помочь уберечь скот, увеличить достаток. Следовательно говорила скота, к костру, как к существам разумным.
«Так шло жизни худоб"яче и человеческое, что сливалось воедино, как два родничка в горах в один поток».

«Завтра большой праздник. Теплый Юра одбира вот холодного Дмитрия ключи миру, чтобы правит землей.. ..Завтра - весна, день радости и солнца... и Палагна решила погадать. Для того, еще на рассвете, раздевшись догола, пошла на царинка, где еще на Благовещение «закопала в муравлисько соль, булку и ожерелье». Наконец она остановилась под буком, сладко потянулась, но в тот же миг ее словно сковало что-то. То был взгляд Юри. их сосед, мольфар, планетник Юра смотрел на женщину, а она не имела силы и пошевелиться. «В конце концов в ней шелохнулась злость. Пропало целое гадания!» Но все стояла в напряженном ожидании чего-то. Опомнилась лишь когда тот подошел совсем близко и сжал ей руку. Тогда закричала и убежала. И горячие, словно две черные огоньки, глаза Юры преследовали ее повсюду. Она боялась мольфара и вместе с тем интересовалась всем, что о нем говорили. И невольно сравнивала с мужем: «что-То было тяжелое в нем, какая-то жура его грызла и ослабляла тело, что-то старое, водянистое светилось в его усталых глазах. Заметно худ, становился равнодушен. Нет, Юра лучший».
И гордость не давала Палате хотя бы заговорить с Юрой, хотя мысли каждый раз обращались к нему: «Он был сильный, мощный, все знал. От его слова погибала сразу скот, сохла и чернела, как дым, человек, он мог послать смерть и жизнь, разогнать облако и спереть град, огнем черного глаза испепелит врагов и зажечь в женском сердце любви. Он был земным богом, то Юра, что хотел Палагны, что протягивал по ней руки, в которых держит мировые силы».
И вот однажды Палагна захотела посетить коров в лесу, потому что сон, что видела, предвещал ей нехорошо. Вдруг нашла «тяжелая сине-белесое облако», которая должна была принести град. Палагна по-своему представляла происхождения града, полагая, что чернокнижники рубили лед где-то по замерзших озерах в горах, а души казненных собирали его в мешки и мчались с ними на облаках рассевать лед по земле. Так размышляя, Палагна заметила мужчину, боролся с ветром. Упрямо карабкался он на скалы и наконец поднялся на верхушку горы. Она узнала Юру. «Стал против тучи, одна нога вперед, и сложил руки на груди. Забросил обратно бледное лицо и уперся мрачным взглядом в облако. Стоял так долгую минуту, а туча шла на него. И вдруг сильным движением он бросил кресаню на землю. Ветер сейчас звіяв ее в долину и подхватил на голове у Юры длинные волосы. Тогда Юра поднял к тучи палку [палка], что держал в руке, и крикнул в синий клекот:
«Стой! Я тебя не пускаю!..» Вокруг сверкали молнии, ветер вздымал его волосы и одежду, но Юра стоял непоколебимо. Некоторое время Паланга наблюдала этот странный поединок, когда облако будто остановилась, хоть не хотела подчиняться, а Юра заклинал ее идти «в безвестности, в пропасть», но не на сенокосе, потому что пропадет скот. Наконец облако покорилась и «развязала мешки» с градом над рекой, а Юра, отвернув бюру, упал обессиленный. К нему прибежала Палагна, сяяча, как солнце, и с турботним вопросом: «Цитобі, Юрочку, не случилось ли чего дурного?..» И с того дня она стала «любаскою» Юры.

Иван дивувася, чего это Палагна стала еще лучше одеваться, даже в будни. Иногда куда-то исчезал и возвращался поздно. А потом уже и откровенно целовалась с Юрой в корчме.
«Все говорили о Палагну и Юру, слышал и Иван, но принимал все безразлично. Как знахарь, то и знахарь. Палагна цвела и веселилась, а Иван прозябал и сох, теряя силу. Он сам удивлялся той смене. Что случилось с ним? Силы покидали его, глаза, какие-то рассеяны и водянистые, глубоко запались, жизнь потеряла вкус. Даже маржинка не давала прежней радости. Или ему предписано, кто угод? Не имел к Палагны сожаления, даже обиды не слышал в сердце, хотя дрался за нее с Юром». Дрался не со злости, а так годилось, потому что спровоцировал его собрат Семен, что ударил Юру первым, упрекнув за жену Ивана. Юра чуть не убил Ивана, но их разняли, и все осталось, как было. Иван худел, потерял аппетит и однажды увидел, как на подворье у Юры мольфар держал перед Палатой глиняную куклу и тыкал в ее пальцами, приговаривая: «Бью кол здесь,- шептал зловеще, - и сохнут руки и ноги. В живот - наказывается на живот; не годен есть...» Иван понял, что они сговариваются против него, захотел убить
обоих на месте, но вдруг вместо злости на него сошли опустошение и равнодушие. Он пошел, не зная куда. «Куда он шел? Не мог даже вспомнить. Бродил без цели, слезал на горы, спускался и поднимался, куда ноги носили. Наконец увидел, что сидит над рекой. Она клокотала и шумела под ногами у того, сия кровь зеленая зеленых гор, а он вглядывался без сознания в ее быстрину, и наконец в его стомленім мозга зажглась первая мысль яснее: на семь месте брела когда Маричка. Здесь ее взяла вода. Тогда уже упоминания сами начали зринати одна по одной, наливать пустые грудь». Он сидел над рекой и снова слышал голос Маши, ее песенки, видел ее милое лицо, вспоминал ее искреннюю ласковость, и тоска снова охватывала его сердце. Потому что теперь все прошло, ничего нет. И никогда не вернется. Когда Маричка, а теперь он... «Уже его звезда еле держится в небе, готовая скатиться. Потому что наша жизнь? Как блеск на небе, как черешневый цвет... недолговечно и досрочное».
Усталость свалилась на него, и осталось лишь желание наконец отдохнуть от всего.

Однажды Иван проснулся от того, что его будила Маричка и звала с собой. «Он взглянул на нее и нисколько не удивился. Хорошо, что Маша наконец пришла».
Они поднимались вверх, хотя была уже ночь, Иван отчетливо видел ее лицо. Он не спрашивал, куда они идут, ему было так хорошо с ней. А Маричка спрашивала: «Чего так оплошал? Ци ты больной? » А он охотно отвечал, что банував за ней. Они шли, не зная куда, и все вспоминали прошлое и все те упоминания были об их любви. «Он видел перед собой Маричку, но ему удивительно, ибо он вместе с тем знает, что то не Маричка, а нявка. Шел рядом с ней и боялся пустить Маричку вперед, чтобы не увидит кровавую дыру сзади у нее, где видно сердце, утробу и все, как это в нявки бывает». Но он гнал от себя эту мысль и шел, прижавшись к Марички и ощущая тепло ее тела. Она напомнила ему их первую встречу, детские забавы, холодные купели в потоках, песни и страхи, горячие объятия и муку разлуки - все те милые мелочи, которые грели сердце.
«Его сознание двоилось. Слышал, что круг его Маричка, и знал, что Маши нет на свете, что это кто-то другой ведет его в безвестности, в недеї, чтобы там потерять. Но ему хорошо было, он шел по ее смехом, ее щебетанием девичьим, не боясь ничего, легкий и счастливый, каким был прежде».
Все его хлопоты, все заботы, страх смерти, Палагна и вражеский мольфар куда-то отошли, словно их и не было никогда. Он снова чувствовал себя молодым и счастливым, он шел все дальше, забираясь в холодный и неприветливый глубь верховинних лесов. Вот они и на полянке. Вдруг Маша вздрогнула, стала, с тревогой прислушиваясь, а потом вдруг исчезла. Иван разложил костер, чтобы она не заблудилась, сел на пенек и стал ждать. И вот в лесу послышался треск. Он думал, что то Маричка, и радостно поднялся ей навстречу. Но то был какой-то мужчина. «Он был без одежды. Мягкое темные волосы покрывали все его тело, окружали круглые и добрые глаза, заклинилось на бороде и свисали на груди. Он составил на большой живот заросшие шерстью руки и подошел к Ивану.
Тогда Иван сразу его узнал. Это был веселый чугайстыр, добрый лесной дух, который защищает людей от нявок. Он был смертью для них: поймает и растерзает».
Чугайстыр сразу спросил Ивана, куда побежала нявка, а Иван со страхом понял, что это же он спрашивает о Маричку. И сердце его забилось: вот чего она исчезла. Он ответил, что не знает, а сам думал, как бы ему дольше задержать чугайстира, чтобы Маричка успела убежать подальше. Тем временем чугайстыр грелся у костра, поглядывая на Ивана, и вдруг предложил: «Может, ты немножко пошел со мною в танец?» Иван согласился. «Иван топнул на месте, выставил ногу, встряхнул всем телом и поплыл в легком гуцульские танцы. Перед ним смешно высовывались чугайстыр. Он прижмурював глаза, поцмокував ртом, тряс животом, а его ноги, обросшие, как у медведя, неуклюже топали на одном месте, злипались и розгинались, как грубые ободья. Танец, видимо, его зогрівав».
Странным был тот танец у лесного костра. Ивану предоставляла силам мысль о спасении Марички, и он каждый раз подбадривал лесного духа, а тот уже устал, вспотел и запросився прекратить танец. Тогда Иван, что уже тоже устал, был весь мокрый, предложил сыграть на флаері. Он заиграл ту самую песню, которую когда-то подслушал в щезника в лесу. Чугайстыр вплоть млел, закрыв глаза, подбрасывая пятки. Наконец они оба повалились на траву, запыхавшись. Затем леший поблагодарил Ивану и нырнул в чащу. Иван опять остался один. Но где была Маричка? Ему так надо было видеть девушку, говорить с ней. «Иван имел еще много ей рассказать. Он слышал потребность поведать ей всю свою жизнь, о своем тусок за ней, безрадостные дни, свое одиночество среди врагов, несчастливое супружество...» Иван направился в гущу искать Маричку. Вдруг услышал ее голос где-то сзади. Надо было возвращаться обратно. Он спешил, стучался коленями об ели, отводил ветки и жмурив глаза. Бродил долго, но не мог найти полянки. Вдруг он снова услышал Марічкин голос: «Ива-а!..» Голос звучал где-то из-под ног, из пропасти. Иван наконец понял, что надо быстрее спуститься вниз. Он еще подумал, как она смогла слезть отсюда, потому что здесь же крутой. А голос Маши все звал его, и он спускался, ища опору, торопясь, приговаривая: «Иду, Марічко! Иван забыл осторожность, скакал по камням, калечил руки и ноги, но спешил на тот родной голос. И вдруг почувствовал, что черная бездна тянет его вниз. «Черная тяжелая гора расправила крылья елей и моментально, как птица, пурхнула над ним в небо, а острая смертельное любопытство обожгла мозг: стукнется обо что голова? Услышал еще треск кости, острый к нестерпучості боль, скорчил тело,- и все розпливлось в красном огне, в котором сгорели его жизни...» Едва живого на второй день нашли его пастухи.

«Печально повістувала трембита горем о смерти.
Потому что смерть здесь имеет свой голос, которым говорит одиноких кичер. Били копытами лошади по каменистых тропах, и лапти шуршали во тьме ночи, как с леговищ человеческих, затерянных в горах, спешили соседи на поздние огни. Сгибали колени перед телом, составляли на грудь мерцеві деньги - на перевоз души - и молча заседали на скамьи. Мешали седые волосы с огнем красных платков, здоровый румянец с желтым воском сморщенных лиц.
Смертельное свет сплітало сетку одинаковых теней на мертвім и на живых лицах. Драгліли вола богатых хозяек, тихо сяли старческие глаза перед уважением смерти, мудрый покой объединил жизнь и смерть, и грубые заработанные руки тяжело лежали у всех на коленях». Палагна хорошо и ловко плакала, приговаривая к умершего мужа. Соседи начали вспоминать различные эпизоды, связанные с покойником: один с ним пастушив вместе на полонине, второй еще где-то работал. Надо порадовать одинокую душу, разведенную с телом.
А новые гости все шли и шли, толклись уже у порога.
«Не много ли уже сумму должна была бедная душа? Такая мысль, видимо, таилась підвагою гнітучого грусти, потому от порога начинался уже движение. Еще робко топали ноги, пихались локти, громыхал время скамейка, голоса рвались и сообщаться в глухом гомоне толпы. И вот вдруг высокий женский смех остро рассек тяжелые покрова сумму, и сдержанный гомон, словно пламень, бухнув из-под шапки черного дыма».
Началась забава. Молодые голоса перекликались, предлагая друг другу «купить зайца», называли друг друга то с крупным, то горбатым, то кривым. И уже те, что пришли последними, повернулись спиной к телу, и улыбки появились на их лицах. Один за другим гости вставали с лавок и расходились по углам, где было весело и тесно». А в углах уст мертвеца застыло горькое размышление: что наша жизнь? «Как блеск на небе, как черешневый цвет...» Уже о тело забыли. Женщины целовались с чужими мужчинами, а те занимали чужих женщин. В доме становилось все веселее, а на дворе начались веселые игрища. И даже старые принимали участие в забаве. «Помост двигнів в доме под весом молодых ног, и скакало на скамье тело, тряся желтым лицом, на котором все еще играла загадочная улыбка смерти.
На груди тихо бряцавшие медные деньги, сброшенные добрыми душами на перевоз.
Под окнами грустно рыдали трембиты».

Іван був 19-тою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Туго росла дитина, а все ж підростала. Коли Іванові минуло сім літ, він вже дивився на світ інакше. Знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля, міг розказати й про русалок. Тепер він мав обов’язки – його посилали пасти корови.

Вдома, у родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. На його пам’яті вже двічі коло хати трембіла трембіта, оповіщаючи про смерть: раз, коли брата Олекса роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь загинув у бійці з ворожим родом. Це була стара ворожнеча між їхнім родом та родом Гутенюків. Хоч усі кипіли злістю, але ніхто не міг розповісти звідки пішла та ворожнеча.

Їхня родина була невелика: старі двоє та п’ятеро дітей. Решта 15 спочило на цвинтарі.

Незабаром Іван побачив зустріч ворожих родів. Вони вертали додому з храму. Раптом зчинився тиск. Як кремінь і криця стояли роди Гутенюків та Палійчуків. Іван теж кинувся у бійку. Біля воза побачив мале дівча. Подумав, що напевно то Гутенюкова дівка, ударив її в лице. Вона почала тікати, Іван зловив її, шарпнув за пазуху та розідрав. На землю впали нові кісники. Він їх видер та кинув у воду. Дівчина витягла цукерку, половину вкусила, а другу подала йому. Він узяв. Тепер вони сиділи рядочком, вона розповіла йому, що зветься Марічка, що пасе вівці.

Другого дня по бійці помер старий Палійчук. Тяжкі часи настали в родині по смерті ґазди. Але в Івановій пам’яті татова смерть жила не так довго, як знайомство з дівчиною. Нарешті він стрівся з нею: пасла ягнята. Вони пасли тепер їх разом, не раз губили овечки.

Коли старшими стали, забави були вже інші. Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний. Марічка теж була вже готова віддатись. Сходилися вже тепер коло церкви або десь в лісі, щоб старі не знали, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флояру.. вона давно вже була Іванова, ще з 13-ти літ. Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу – все було так просто, що жодна нечиста думка не засмітила їй серця. Щоб не завагітніти, за поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить.

Однак не все так складалося, як думав Іван. Ґаздівство його руйнувалося, вже не було чого усім робити і треба було йти в найми. Пішов у полонину. За горбком, у долині він знайшов намет, в якому жили вівчарі. Вийшов ватаг і розповів, що Іван має робити.

За своє літування у полонині Іван зазнав немало пригод. Часом бив на полонині грім. У петрівку випав сніг – три дні не сходив. Потоваришував з Миколою – сирота, виріс у полонині, любив оповідати казки. Коли Микола занедужав, то Іван замість нього пильнував ватри. Так літував Іван у полонині, аж поки вона не спустіла.

Хлопець поспішав додому, але не застав Марічки. З а день до його повернення, забрала її вода. Несподівано заскочила повінь, вода збила її з ніг і понесла поміж скелі. Не могли її врятувати.

Іван не вірив. Пішов вздовж річки шукати тіло, і все-таки в одному селі знайшов. Його вже витягли, але він не впізнав Марічки. Великий жаль вхопив Івана за серце. Він щез. Люди думали, що загинув. Шість років не було, аж раптом з’явився. Незабаром оженився. Його Палагна була з багатого роду, здорова дівка, з грубим носом й волосатою шиєю. Поглядаючи на овечки, на корови, — Іван не журився, тепер він мав коло чого ходити. Як дитина для мами – такою була для нього худібка. Палагна йому допомагала. З неї була добра ґаздиня.

З ними сусідив Юра. Про нього казали, що він богує. Він був мольфар, його боялися, але потребували всі. Найгірше докучала їм Химка, яка вечорами перекидалася у пса та лазила по загородах сусідських.

Скільки клопоту було в Івана, він не мав навіть коли спам’ятатись. Ґаздівство потребувало вічної праці. Але часом, коли дивився на ліс, то чувся йому голос Марічки.

Чи кохав він Палагну – ніколи про це не думав. Він ґазда, вона – ґаздиня. Вони їздили разом до міста чи на храм. Так йшло життя.

На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої, обкурював ладаном хати й кошари. Разом з жінкою загинали коліна, благаючи Бога, щоб припустив до вечері всі душі. І коли так молились, Іван був певен, що за плечима у нього плаче Марічка. І Бог давав приплід. Палатна вічно заклопотана була своїм ворожінням. Так йшло життя.

Завтра велике свято – теплий Юрій. Палатна прокинулась, щойно почало світати, роздяглася, пішла до дверей, ступала по мокрій траві, думала, що цього ніхто не бачить, щоб не пропало її ворожіння. Юра-мольфар стояв і дивився на неї. Вона хотіла втекти, але не могла. Він був вже близько, вона крикнула та побігла до хати. Щоб вона потім не робила, мольфарів погляд її в’язав.

Минуло 2 тижні, а Палагна не говорила Іванові про зустріч З Юрою. Іван став байдужим, помітно схуд. Думка Палагни все частіше зверталася до сусіди.

Одного дня на небі збиралися хмари, Юра їх поганяв, заклинав грім. Йому це вдалося, але Юра впав на землю і важко дихав, потім наче уві сні побачив, як до нього біжить Палагна. Так вона стала його любаскою.

Іван дивувався, жінка стала щодня пишно вбиратися, часом щезала з дому, поверталася пізно, щодня пила з Юрою у корчмі, обіймалася з ним, не криючись. Іванові було байдуже, хоч одного разу бився за неї, але не зі злості, а так, для годиться, і то, коли люди звели – у корчмі.

Так само, як Палагна не трималася хати, так само марнів Іван, він навіть втратив охоту до їжі. Одного разу, проходячи повз хату Юри, він почув голос Палагни. Юра тримав перед собою ляльку і тикав пальцями в неї. Іван зрозумів, що це вони на нього намовляли. Він пішов, не чуючи землі під ногами, загубив стежку…

Іван прокинувся, його будила Марічка. Він бачив її перед собою, але розумів, що то нявка. Йшов поруч з нею, боявся пустити її вперед, щоб не побачити криваву дірку ззаду у неї. Вона нагадала йому всі їхня дитячі забави. Все кудись щезло – турботи, страх смерті, Палагна і мольфар.

Прийшли на галявину. Враз Марічка здригнулася і стала, раптом зникла. Іван був сам, сум обняв його. Але ось з лісу вийшов якийсь чоловік. Він був без одягу, склав на живіт зарослі вовною руки, підійшов до Івана. Той упізнав його це був чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей від мавок: зловить їх та роздере. Вони почали танцювати. Через деякий час старий зник у лісі.

Але де була Марічка? Іван ще мав їй оповісти про своє життя. Він почав її шукати, доносився її голос, що кликав його. Раптом почув, що тягне його безодня.

Другого дня знайшли пастухи ледве живого Івана.

Сумно оповістила трембіта горам про смерть. Палатна поправляла полотно на мерцеві, дух воску підіймав з грудей до горла жалість. В одчинені двері вступали до хати все нові гості. Згинались перед тілом коліна. У хаті ставало тісно. Починалась забава. Одним за одним гості вставали з лавок та розходилися по кутках, де було весело. Про тіло забули. Тільки три баби лишились при нім. Молодиці липли до гри. Палатна не голосила більше. Вже було пізно і треба було прийняти гостей. Веселість все розпалялась. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготались. На подвір’ї розіклали вогнищу і справляли навколо нього веселі ігрища. Навіть старі приймали участь у забаві.

Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті. Під вікнами сумно ридали трембіти.

Тіні забутих предків

«Іван був дев"ятнадцятою дитиною у гуцульскій родині Галійчуків». Ще дитиною він відрізнявся від інших: «...Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі».

Ті очі ніби бачили щось приховане від інших: «Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому...» Мата з полегкістю відпускала Івана з хати, і він ішов у гори, у ліс, де йому було затишно, де усе було зрозуміле й рідне. Мати навіть побоювалась, чи не підмінили її дитину: «Не «сокопилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки - і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня».

Бо син краще почувався серед природи, у лісі, ніж у хаті біля людей. Світ здавався йому казкою, «повною чудес, таємничою, цікавою і страшною». Іван семи років «умів знаходити помічне зілля - одалеп, матриган і підойму, розумів, про що канькає коня [рід коршуна], з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все ж вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить?» Знання про світ природи і світ людини якось швидко стали йому доступні, зрозумілі.

«Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник [злий дух] править усім, що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку [худоба]: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир [міфічна лісова істота], який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях [диких верхівках гір], нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник».

Коли хлопець підріс, його послали пасти корів. Там, на пасовиську, Іван вивчився від старших грати на сопілці. Та ті звичайні пісні не задовольняли його - у ньому жили інші мелодії, «неясні і невловимі». Це була чарівна музика рідної природи: «З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок [обгороджених сінокосів близько до оселі]. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась».

Одного разу Іван зайшов далеко у гори і раптом почув ту жадану тиху музику. Але хто ж грав у цьому безлюдному місці? Іван повернувся і скаменів: «На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру». Іван хотів тікати - і не зміг; хотів закричати - голоса нема. Але ось голос з"явився, а той щезник раптом пропав. Кинувся Іван бігти вниз, і біг, доки не впав без сили. Потів, прийшовши до тями, Іван спробував повторити мелодію, але вона довго не давалась.

Але хлопець починав ще і ще. І нарешті «лісом попливла чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана і він... закружився у танці». Душа і серце співали у хлопця. «На сонячній плямі полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови - жовтаня і голубаня, просунувши голови межи галузки, привітно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю». У лісі знайшов Іван те, чого шукав.

«Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам"яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччін Василь, файний веселий леґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями».

Тут не було спокою. Людьми опанували ненависть і злість. Стара ворожнеча існувала між родом Палійчуків, до якого належав Іван, і родом Гутенюків. Ніхто вже не міг точно пригадати, звідки пішла ворожнеча, але й досі всі кипіли злістю й завзяттям.

Насправді сім"я Івана була невелика. З двадцяти дітей вижили лише п"ять, а «решта п"ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці». Всі в родині любили ходити до церкви, особливо на храмові свята. Там можна було зустрітися з дальніми родичами, а інколи і «пустити кров» Гутенюкам. У ці дні Палійчуки надягали найкращу одежу, сідлали коней і гірськими стежками відправлялись до церкви. І плаї ніби-то розцвітали червоними маками: то йшли святочно прибрані гуцули.

Одного разу, повертаючись з храму, два ворогуючі роди зустрілись і сталася бійка між Гутенюками і Палійчуками. Іван не зрозумів, як воно сталося, та коли побачив, якупав його батько, «як підтята смерека», кинувся у бійку. В запалі бійки вдарив дівча, «що тряслось з жаху біля самого воза». Іван здогадався, що це «Гутенюкова дівка», та почала тікати, він наздогнав її, шарконув за пазуху і роздер сорочку. Звідти впали не землю нові кісники, які він вкинув у річку. «Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:

Нічьо... В мене є другі... май ліпші».

Так зав"язалась розмова, і дівчинка вийняла цукерку й поділилась нею з Іваном. Він завагався, але узяв. «Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки... а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб"єта (вівці)... а погляд її чорних матових очей м"яко поринав у Іванове серце...»

На другий день після бійки помер батько Івана, старий Палійчук. І тяжкі часи наступили в його родині. Але в пам"яті Івана не смерть батька жила, а зустріч із дівчинкою, що, скривджена ним безвинно, «повним довір"я рухом» дала йому половинку цукерки. Іванові дуже хотілося знову побачити Марічку. І він зустрівся з нею, коли пас корови, а вона вівці. Відтак вони зустрічалися щоразу, пасуючи овець і корів, і це була їхня таємниця.

«Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хотіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усяких згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей».

Так росли вони серед потоків і лісів, чисті і наївні. Але минуло, і Іван «був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись». Вони не пасли більше ягнят, а зустрічались лише на свято та у неділю. «Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі.

Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки». І здавалося їм, що на світі тільки дві барви: «в зеленій - земле, в блакитній - небо». І серед цього зелено-блакитного світу лише вони двоє. «Марічка обзивалась на груфлояри, як самичка до дикого голуба,- співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з"явились - не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах... Марічка і сама вміла складати пісні».

Поезія Іванових мелодій спліталася з летючими віршами Маріччиних коломийок. Вони покохали один одного. «Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучі вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,- все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця».

Марічка часто питала, чи будуть вони у парі назавжди, адже їхні сім"ї ніколи цього не дозволять. Та Іван запевняв, що й питати родичів не буде, бо Марічка мусить бути його. На танцях запропошував її відверто і «наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постали розсідались».

Однак усе складалось не так, як гадав Іван. Ґаздівство його руйнувалося, і треба було йти в найми. «Мушу йти в полонину, Марічко,- сумував він заздалегідь». Марічка покірно погоджувалась, хоч їй було дуже сумно. І той сум виливала у співанках:

І згадай мні, мій миленький, Два рази на днину. А я тебе ізгадаю Сім раз на годину.

Вона втішала сама себе, що обов"язково буде дивитися на гори, то може, й побачить його: «Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков - тому бачить Іванко... Тільки співати залишу».

Але Іван радив їй не втрачати веселості й співати. Обіцяв повернутися швидко. Він слухав її пісні і думав, що вона засіяла співанками своїми і ліси, і гори, і полонини. Увесь світ навколо нього бринить її піснями. «Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля...»

Відтак теплим весняним ранком Іван пішов на полонину. «Іван піднімався все вище.. ..Ліси уступали місце гірським сіножатям, м"яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню [капелюх] жмутком червоної грані або блідим вінком не-вістульки.

А стежка вела все далі... Тут були тиша, великий спокій природи, строгість та сум.

Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою».

А у долині, вкритій від вітру, знайшов Іван стаю [дерев"яний намет для вівчарів]. Тут, серед гір, Іван разом з іншими мав доглядати худобу, що її зганяли на літо сюди з різних сіл. Кожен знав свою справу і мав тут свої обов"язки. Чоловіки ставилися до них як до священних. «Тим часом ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим легко здіймався над нею...

Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого».

День згас, і Микола-спузар, що повинен був усе літо слідкувати за ватрою, покликав вівчарів вечеряти.

«Яка ж тото полонинка повесні весела, як овечки у ню ідуть із кожного села!..»

Ватаг чутливо прислухався і ніби чув, як сходяться отари худоби сюди, на полонину, як оживають гори віддихання і тупоту отар. І ось уже вони тут усі. І тоді ватаг впав на коліна і підняв руки до неба. «За ним схилились до молитви вівчарі й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у Бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб Господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра і припадку. Як допоміг Бог зібрати худібку докупи, щоб так допоміг усю людям віддати.

Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вітер, пролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу голівку...»

Дні спливали за днями в щоденній праці, у труднощах вівчарського життя. Та серед щоденних турбот згадує Іван Марічку. Як вона, чи співає ще своє пісні?

«Ой, як будуть вівчарики Білі вівці пасти, Будуть мої співаночки За кресаню класти...- згадується йому милий дівочий голос, і він зриває квітку та закосичує нею кресаню». «Гірське повітря прополоскало груди, хочеться їсти. І як самотно! Стоїш тут маленький, як бадилина у полі. Під ногами зелений острів, що його обливають блакитні води далеких гір.

А там, по суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гніздиться всяка мара, ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно - сокотися...» Поволі тягнеться час. За день Іван геть стомлюється. Але уві сні приходить до нього Марічка. Він сам до себе говорить, що то не вона, але щось його ніби тягне за Марічкою. Від сну він прокинувся раптом, почувши крик худоби. Серце його калатало. І ось нарешті трембіта сповіщає, що кошари чекають на вівці.

На полонині усі зібрались, щоб видоїти овець та кіз. Звичним рухом Іван хапає вівцю за хребет і тягне до себе понад широку дійницю, що поступово наповнюється молоком. «Іванові руки безперестанку мнуть тепле овече вим"я, одтягають дійки, а по руках в нього тече молоко, що пахне лоєм і підіймає з дійниці масну солодку пару.. ..Жалібно плаче мокра отара по сей і той бік струнки, падають в загороду знесилені вівці, а густе молоко дзвінко дзюрчить в дійницю та затікає теплим струмочком аж за рукав».

«Опустіли кошари. Тиша і пустка». Починається нова дія - сироваріння. Ватаг схиляється над молоком, «розщобає поволі рукава і по сам лікоть занурює в нього свої голі, зарослі волоссям руки. І так застигає над молоком.

Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує... Тільки по легкому рухові жил на ватагових руках помітно, що насподі в посуді од-бувається щось. Руки оживають потроху, то підіймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бгають та гладять там всередині, і раптом здна посуди, з-під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимсь чудом родилось.

Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі, само біле і ніжне, і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду». Після цього відчиняють двері навстіж і сповіщають трембітою, «щодень скінчився миром, щобудзйому вдався, кулеша готова і струнки чекають на нове молоко».

Багато пригод зазнав Іван тим літом. Раз ніби бачив, як з одинокої смереки в лісі виступив якийсь чоловік і вибігли за ним серни, яких той пас із допомогою ведмідя. Іван показував на те диво іншим, але ніхто нічого подібного не бачив. «Часто негура [туман] заставала вівці в половині. У густій мряці, білій, як молоко, все пропадало: небо, гори, ліси, пастухи...

Вівці сивим туманом котились попід ногами, а далі пропадали й вони.. ..Так вони розгубили кілька овечок». Зрідка до вівчарів приходили люди з долини, розповідали нехитрі новини сільського життя. А вечорами вівчарі збиралися біля багаття і «зголоднілі за літо без «челядини» [жінки], вели безконечні масні розмови».

Іван же кликав Миколу і прохав його розповісти якусь казку, бо той багато їх знав. Так Іван коротав ночі.

Микола захворів, і Іван замість нього пильнував ватри, варив для всіх кулешу. Та серце його неспокійне. Обсіли його сумні думи, важкі сни, у яких йому ніяк не зустрітися з Марічкою. Бо «у ту мить, коли Іван ось-ось має почути м"яке тіло Марічки на своїх грудях, з лісу виходить з риком ведмідь, а білі вівці мечуться вбік і одділяють його од Марічки». Інколи ж так Іванові ставало погано середтиші, холоду та самоти, що здавалося ніби-то «щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужий спокій, сей сон небуття». А одного разу він почув тихий голос: «Іва-а!» Так кликала його Марічка. «Марічка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночі? Заблудилась і кличе?

Чи, може, йому причулось? Ні, вона тут». Він побіг навпростець туди, звідки чувся голос, і застиг над прірвою навкруги туман. Чи то був її голос?

Працював Іван на полонині, аж поки та зовсім не спустіла. Розібрали хазяї худобу, «одтрембітали своє трембіти, лежать стоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем ».

«Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим, коли брала Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, моті габи [хвилі] збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц [во-допад] і понесли поміж скелі в долину. Марічку несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики і благання і не могли врятувати».

Іван цьому не повірив. Він гадав, що це вигадки Гугенюків, що зізналися про їхнє кохання й заховали від нього Марічку. А коли всі почали твердити водно те саме, пішов шукати берегом її тіла. Мусило ж десь її прибити. В одному селі знайшли якесь тіло, але Іван не міг впізнати в ньому Марічки - воно було стерте річним камінням, розпухло й посиніло.

Тоді великий жаль охопив Івана. Він хотів був і собі скочити зі скелі у «крутіж». Але потім зненавидів ріку настільки, що вуха затуляв, аби не чути її зрадливого шуму, «що прийняв в себе останнє дихання його Марічки». Він блукав горами, не темлячи себе від туги. Так пробув у лісі довго, живився ягодами й водою з потічків. «Потому щез - люди гадали, що він загинув з великого жалю», дівчата навіть пісню склали про їхнє з Марічкою кохання.

Але через шість років Іван раптом з"явився. «Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний. Оповідав, що пастушив на угорському боці. Ще з рік отак походив, а відтак оженився. Треба ж було ґаздувати». Іван після весілля виглядав навіть задоволеним. «Його Палагна була з багацького роду, фудульна [горда, пихата, зарозуміла], здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю».

Любила вона багате, пишне вбрання, але була добра ґаздиня і помагала у щоденних турботах чоловікові. Іван же одержав можливість працювати коло худоби: «Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний багатства - не на те гуцул жие на світі,- саме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами - такою була для нього худібка». А головне - і думки його були зайняті худобою: то він турбувався про сіно, то про захист худібки від звіра, від відьом. Скрізь була небезпека.

А більш усіх їм докучала сусідка Хима: «Чого вона тільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарешті, місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб"є у неї чотири кілки, неначе дійки,- і надоїть повну дійницю».

А з іншого боку сусідом був Юра, про якого казали, що він богує. «Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров"я маржинки й людини, його боялись, але потребували всі».
Як боронити худобу у таких обставинах - то був щоденний клопіт Івана. Він працював, не піднімаючи очей від землі. Бо коли піднімав очі, то найменша зелена царинка відразу ж нагадувала йому Марічку. В душі його знов бринів забутий голос:

-І згадай мні, мій миленький,

Два рази на днину, А я тебе ізгадаю Сім раз на годину...

Тоді Іван кидав усе і десь пропадав. Палагна сердилась на нього, та він їй нічого не пояснював. А провину відчував хіба що перед худобою: «Приносив їй хліба чи грудку солі. З довірливим риком тяглася до нього його біланя або голубаня, висувала теплий червоний язик і разом з сіллю лизала руки. Вогкі блискучі очі приязно дивились на нього, а теплий дух молочного вим"я та свіжого гною знову вертали втрачений спокій і рівновагу».

Життя його тісно сплелося з життям худоби. Він відчував щось батьківське по відношенню до ягнят, корів. «Чи кохав він Палагну? Така думка ніколи не займала його голови». Іван був ґаздою, Палагна - доброю ґад-зинею, і хоч не було в них дітей, так була худоба - чого ще треба?

Палагна стала ще повнішою і червонішою, носила багаті хустки і стільки намиста на шиї, що заздрощі переповняли сусідських жінок. Разом Іван і Палагна їздили і до міста, і до церкви. «До них теж приїздили чесні ґазди в гостину... Засідали за мережаний стіл, тяжкі в своїм овечім убранні, і споживали вкупі свіжу кулешу та гуслянку гостру, од якої облазив язик.

Так йшло життя.

Для праці - будні, для ворожіння - свято».

На свят-вечір Іван завжди був у дивнім настрої. У всіх його діях було щось священне, неначе божу службу служив. «Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скоштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя.

Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвір. Зелені гори, убравшись у білі гуглі [рід верхнього одягу у гуцулів з білого сукна], прислухались чуйно, як дзвеніло на небі золото зір, мороз блискав срібним мечем, потинаючи згуки в повітрі, а Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорникнижників, моль-фарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу, але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрощував тричі. Тоді він закликав їх, щоб не з"явились ніколи,- і легко зітхав».

В цей вечір вони запрошували до вечері душі померлих, що пропали, втопились у воді, про яких ніхто не знав, і тому вони чекали лише вечора святого, щоб хто про них згадав. Перш ніж сісти, продували лаву, щоб не привалити якусь душу. Іван, молячись, був певен, що за плечима в нього стоїть Марічка й плаче, схилившись. А вночі, прокинувшись, Іван ніби чув, як сам Бог питає у худоби, чи добре ставиться до неї ґазда, чи годує, чи добре пильнує.

Палагна ставилася до ворожіння суто практично: воно мало допомогти вберегти худобу, збільшити достаток. Відтак промовляла до худоби, до ватри, як до істот розумних.

«Так йшло життя худоб"яче й людське, що зливалось докупи, як два джерельця у горах в один потік».

«Завтра велике свято. Теплий Юра одбира от холодного Дмитра ключі світові, щоб править землею.. ..Завтра - весна, день радості й сонця... і Палагна вирішила поворожити. Для того ще на світанку, роздягнувшись догола, пішла на царинку, де ще на Благовіщення «закопала у муравлисько сіль, булку й намисто». Нарешті вона спинилась під буком, солодко потягнулась, але в ту ж мить її наче скувало щось. То був погляд Юри. їх сусід, мольфар, планетник Юра дивився на жінку, а вона не мала сили й поворухнутися.

«Врешті у ній ворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння!» Але все стояла у напруженому чеканні чогось. Отямилася лише коли той підійшов зовсім близько і стиснув їй руку. Тоді закричала і втекла. Та палкі, наче «дві чорні жаринки, очі Юри переслідували її скрізь. Вона боялася мольфара і разом з тим цікавилася усім, що про нього говорили. І мимоволі порівнювала з чоловіком: «Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий».

Та гордість не давала Палаті бодай заговорити з Юрою, хоч думки щоразу звертались до нього: «Він був могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорніла, як дим, людина, він міг послати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання. Він був земним богом, той Юра, що хтів Палагни, що простягав по неї руки, в яких тримає світові сили».

І ось одного разу Палагна захотіла відвідати корів у лісі, бо сон, що бачила, віщував їй недобре. Аж раптом найшла «важка синьо-біляста хмара», що мала принести град. Палагна по-своєму уявляла походження граду, вважаючи, що то чорнокнижники сікли лід десь по замерзлих озерах у горах, а душі страчених збирали його в мішки та мчали з ними на хмарах розсівати лід по землі. Отак роздумуючи, Палагна помітила чоловіка, що боровся з вітром. Вперто дерся він на скелі і нарешті піднявся на вершок гори.

Вона впізнала Юру. «Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок [палиця], що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт:

«Стій! Я тебе не пускаю!..» Навкруги блискали блискавки, вітер здіймав його волосся і одяг, але Юра стояв непохитно. Деякий час Паланга спостерігала цей дивний двобій, коли хмара ніби спинилася, хоч не хотіла підкорятися, а Юра заклинав її йти «у безвісті, у провалля», але не на сіножаті, бо пропаде худоба. Нарешті хмара скорилася і «розв"язала мішки» з градом над річкою, а Юра, відвернувши бюру, впав знесилений. До нього прибігла Палагна, сяяча, як сонце, і з турботним питанням: «Цитобі, Юрочку, не сталось чого лихого?..» І з того дня вона стала «любаскою» Юри.

Іван дивувася, чого це Палагна стала ще краще одягатися, навітьу будні. Інколи кудись щезала й поверталася пізно. А потім вже й відверто цілувалася з Юрою у корчмі.

«Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван нидів і сох, втрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром». Бився не зі злості, а так годилося, бо спровокував його побратим Семен, що вдарив Юру першим, дорікнувши за дружину Івана.

Юра ледве не вбив Івана, але їх розборонили, і все залишилося, як і було. Іван худнув, втратив апетит і одного разу побачив, як на обійсті в Юри мольфар тримав перед Палатою глиняну ляльку і тикав у її пальцями, примовляючи: «Б"ю кілок тут,- шептав зловісно, - і сохнуть руки та й ноги. В живіт - карається на живіт; не годен їсти...» Іван зрозумів, що то вони проти нього змовляються, схотів убити обох на місці, але раптом замість злості на нього зійшли спустошення і байдужість. Він пішов, не знаючи куди. «Куди він йшов? Не міг навіть згадати. Блукав без мети, злазив на гори, спускався і підіймався, куди ноги носили.

Нарешті побачив, що сидить над рікою. Вона клекотіла та шуміла під ногами у того, ся кров зелена зелених гір, а він вдивлявся без тями в її бистрину, аж нарешті в його стомленім мозку засвітилась перша ясніша думка: на сім місці брела колись Марічка. Тут її взяла вода. Тоді вже згадки самі почали зринати одна по одній, наливати порожні груди». Він сидів над річкою й знову чув голос Марічки, її співаночки, бачив її миле обличчя, згадував її щиру ласкавість, і туга знову охоплювала його серце. Бо тепер усе минуло, нічого нема. І ніколи не повернеться. Колись Марічка, а тепер він... «Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... нетривке й дочасне».

Втома повалилася на нього, і залишилося лише бажання нарешті спочити, від усього.

Одного разу Іван прокинувся від того, що його будила Марічка й гукала із собою. «Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла».

Вони здіймалися вгору, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив її обличчя. Він не питав, куди вони йдуть, йому було так добре з нею. А Марічка питала: «Чогось так змарнів? Ци ти недужий? » А він охоче відповідав, що банував за нею. Вони йшли, не знаючи куди, і все згадували минуле і все ті згадки були про їхнє кохання.

«Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває». Але він гнав від себе цю думку і йшов, тулячись до Марічки і відчуваючи тепло її тіла. Вона нагадала йому їх першу зустріч, дитячі забави, холодні купелі у потоках, співанки і страхи, гарячі обійми і муку розлуки - всі ті милі дрібнички, що гріли серце.

«Свідомість його двоїлась. Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі, що се хтось інший веде його у безвісті, у недеї, щоб там загубити. А проте йому добре було, він йшов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий і щасливий, яким був колись».

Усі його клопоти, усі турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар кудись відійшли, наче їх і не було ніколи. Він почувався знову молодим і щасливим, він ішов усе далі, забираючись у холодний і непривітний глиб верховинних лісів. От вони й на полянці. Нараз Марічка здригнулася, стала, прислухаючись з тривогою, а потім раптом щезла.

Іван розіклав ватру, щоб вона не заблукала, сів на пеньок й став чекати. І ось у лісі почувся тріск. Він думав, що то Марічка, й радо піднявся їй назустріч. Але то був якийсь чоловік. «Він був без одежі. М"яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана.

Тоді Іван зразу його пізнав. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере».

Чугайстир відразу спитав Івана, куди побігла нявка, а Іван з острахом зрозумів, що це ж він питає про Марічку. І серце його закалатало: ось чого вона зникла. Він відповів, що не знає, а сам думав, як би йому найдовше затримати чугайстира, щоб Марічка встигла втекти якнайдалі. Тим часом чугайстир грівся коло ватри, поглядаючи на Івана, і раптом запропонував: «Може б, ти трошки пішов зо мною у танець?» Іван радо погодився. «Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, злипались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його зогрівав».

Дивним був той танець біля лісового вогнища. Іванові надавала снаги думка про спасіння Марічки, і він щоразу підбадьорював лісового духа, а той уже втомився, спітнів і запросився припинити танець. Тоді Іван, що вже теж стомився, був увесь мокрий, запропонував зіграти на флаері. Він заграв ту саму пісню, яку колись підслухав у щезника в лісі. Чугайстир аж млів, заплющивши очі, підкидаючи п"яти. Нарешті вони обидва повалилися на траву, засапавшись. Затим лісовик подякував Іванові та й пірнув у хащу. Іван знову залишився сам. Але ж де була Марічка? Йому так треба було бачити дівчину, говорити з нею.

«Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя...» Іван подався у гущину шукати Марічку. Нараз почув її голос десь ззаду. Треба було вертатися назад. Він поспішав, стукався коліньми об смереки, відводив гілля і жмурив очі. Блукав довго, але не міг знайти полянки. Раптом він знову почув Марічкин голос: «Іва-а!..» Голос бринів десь з-під ніг, з провалля. Іван нарешті зрозумів, що треба спуститися швидше вниз. Він ще подумав, як вона змогла злізти звідси, бо тут же найкрутіше.

А голос Марічки все кликав його, і він спускався, шукаючи підпору, кваплячись, примовляючи: «Іду, Марічко! Іван забув обережність, скакав по камінню, калічив руки і ноги, але поспішав на той рідний голос. І раптом відчув, що чорна безодня тягне його вниз. «Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло,- і все розпливлось в червонім вогні, в якому згоріло його життя...» Ледь живого на другий день знайшли його пастухи.

«Сумно повістувала трембіта горем про смерть.

Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер. Били копитами коні по каменистих плаях, і постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди на пізні вогні. Згинали перед тілом коліна, складали на груди мерцеві гроші - на перевіз душі - і мовчки засідали на лави. Мішали сиве волосся з вогнем червоних хусток, здоровий рум"янець з жовтим воском зморщених лиць.

Смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях. Драгліли вола багатих ґаздинь, тихо сяли старечі очі перед повагою смерті, мудрий спокій єднав життя і смерть, і грубі запрацьовані руки важко лежали у всіх на колінах». Палагна добре і вправно голосила, примовляючи до померлого чоловіка. Сусіди почали згадувати про різні епізоди, пов"язані з небіжчиком: один з ним пастушив разом на полонині, другий ще десь працював. Годилося потішити самотню душу, розлучену з тілом.

А нові гості все йшли і йшли, товклися вже й біля порогу.

«Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась підвагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму».

Почалася забава. Молоді голоси перегукувалися, пропонуючи один одному «купити зайця», називали один одного то носатим, то горбатим, то кривим. І вже ті, що прийшли останніми, повернулися спиною до тіла, і усмішки з"явилися на їх обличчях. «Один за одним гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно».

А у кутках вуст мерця застигло гірке міркування: що наше життя? «Як блиск на небі, як черешневий цвіт...» Вже про тіло забули. Молодиці цілувалися з чужими чоловіками, а ті обіймали чужих жінок. У хаті ставало все веселіше, а на подвір"ї почалися веселі ігрища. І навіть старі приймали участь у забаві. «Поміст двигнів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті.

На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.

Під вікнами сумно ридали трембіти».